МОЇ СПОМИНИ ПРО АБЕЗЬ

Софія Саган (м. Борщів)

Після Великодня 1950 року нас, політв'язнів Львівських в'язниць, готують до етапу. Виводять на велику площу, куди підганяють товарні вагони, і заганяють по 50 осіб в один вагон, забивають дошками віконця, щоб хтось бодай через шпарину не подався на волю. По кілька разів переганяють з одного боку вагона в інший, рахують... Підганяють локомотиви - і ми вирушаємо. Чуємо салюти, гарматні постріли, через невеличкі шпарини бачимо Львів в огнях. Це ж День Перемоги - 9 травня 1950 року, п'ята її річниця. Оце тобі, "Родіна", подарунок! Рабська каторжна праця. Понад тисячу українських каторжан везуть у Сибір, в Заполяр'я, на копальні, лісоповали... Везуть патріотів, українських націоналістів, тільки за те, що любили і люблять свою неньку Україну, люблять до загину, до останнього подиху. П'ять років минуло, як скінчилась війна, а для нас вона нескінченна...

Україно! Чи такою ми хотіли бачити тебе через 65 років?! Скільки нас залишилося там, у вічній мерзлоті, а скільки померло вже тут, не діждавши незалежності України. Як ти живеш, друже і подруго? Хто заплатить за це? Чому Україна на державному рівні не вимагає компенсації за відбудову Сибіру, відкриття копалень, адже одна-єдина залізнична гілка до Воркути прокладена виключно на кістках українських мучеників. Ми завжди винні Росії. А якою міркою, якою ціною заплатити за жертви, страждання, муки мільйонів українців!

Через кілька днів їзди, напевно, вже десь за Москвою, на кожній станції нас почали по декілька в'язнів розгружати. Мене разом з 12 жінками вигрузили на якійсь зупинці. Бачу, що біля мене жінки старші 60 років і моя подруга Ясіновська Олена (тепер мешкає в Бучачі). Чоловіка мого везуть далі. А ми так бажали бути разом, хоч і в неволі! Чую, конвої говорять між собою: "Интересно, что она будет делать еще пятнадцать лет?". 15 літ - це різниця між моїм 10-літнім терміном і його (мойому мужу дали 25 років каторги). Я не витримую і у відповідь кажу: ''Чого переживаєш? За тебе і так заміж не піду".

А чоловік мій просить свойого однокамерника, щоб опікувався мною. Які наївні ми були тоді! Звідки ми могли знати, що чоловіків жінки навіть не бачили, бо були окремо, в різних таборах. Одне бажання в мене, пригадую. Щоб поїзд, який везе його далі, переїхав через мене, щоб все так закінчилося.

Табір, куди нас привезли, звався Абезь (в перекладі з комі - пропасть). Тут один жіночий ОЛП на 3 тисячі жінок, і 6 ОЛП-ів чоловічих. Це - інвалідний табір, куди звозять всіх немічних, старих, покалічених, дистрофіків... Взагалі-то, всіх, хто з Божої ласки видержить, підлікується, знову заберуть в робочий табір, а хто не видержить, а це більшість, залишиться тут, у вічній мерзлоті, похоронений без молитви, без священика, навіть без труни. Влітку (а воно тут дуже коротке) копають рови-ями, в які зимою будуть скидати померлих. Словом, табір інвалідний.

Рік пробула в Львівській тюрмі на Лонцького - і ось у мої 22 роки я інвалід: гіпертонія і порок серця.

Після місячного карантину потрапляю в бригаду, де нас 6 жінок тягнуть бочку з нечистотами до прохідної, а далі бочку забирають за зону чоловіки. Це в 40-градусні морози у нічну зміну. Пізніше, мабуть, вже влітку, ми возили воду в їдальню.

Десь через рік я попала в лікарню. Якраз про це хочу найбільше розказати. Був це стаціонар, де лікар-хірург німець, віком десь під 70 років, також політв'язень, на прізвище Штейєр, робив операції в основному нашим українським дівчатам і жінкам. Після тих слідств, де йшли в рух кирзаки по дітородних органах, в основному були операції на кісту. Мушу сказати, це був дуже чесний лікар. Перед кожною операцією він довго молився. В його маленькій кімнатці була ікона Матері Божої. Перед тим, як мити руки, він вклякав перед образом і молився. Операції були дуже важкі. В день він робив від двох до шести операцій. Кіста була дуже велика, навіть по кілька кілограмів, двоголові, шоколадні і білі... (прошу вибачити такі висловлювання, бо я не медик). Просто я теж знаходилася на лікуванні, а як трошки видужала, то помагала важкохворим після операції. Він бачив, що я дуже уважно допомагаю людям, тому дуже хотів, щоб я стала медиком, хоч би медсестрою, і чомусь вірив, що, коли я буду при операції, то завше буде удача. Він навіть не хотів входити в операційну палату, коли не було мене. Спочатку я боялася крові, навіть зомліла (то була операція раку прямої кишки). Тоді він сказав: „Що ти собі думаєш,- людина помирає, а ти не хочеш допомогти рятувати життя?.." Тоді я взяла себе в руки і усвідомила собі, що я дійсно потрібна людям. Смертних випадків не було. Правда, асистентом у нього була вільна лікарка на прізвище Докукіна. Одного разу він дав їй скальпель, і вона пробувала оперувати. В той же час прорізала канальчик, який проходить з нирок до сечового міхура. Він накричав на неї, взяв скальпель і вже ніколи їй не давав його. Старався допомогти тій жінці, але в таких умовах, без належних інструментів зробити це було неможливо. По кількох днях жінка померла. Якби ви бачили, як після цього переживав, плакав, винив самого себе той старий доктор!.. В своєму житті я бачила багатьох лікарів, але такого вірного клятві Гіппократа не зустрічала...

Одного разу прийшов до нас етап з Інти (це наш район). Ми - я і Марійка Гаврилюк (Роженко), моя шкільна подруга з торговельки, - як звичайно, пішли подивитися, чи нема там когось із наших знайомих. Насправді була там Мирослава Гребенюк-Онуферко - наша учителька машинопису. Та, на жаль, нас вона не впізнала. Дистрофія у неї навіть пам'ять забрала. Кілька разів нам повторювала: "Я вас не знаю"...

Батько Мирослави загинув в тюрмі, а брата розстріляли в Уманській катівні 1941-го року разом з 20-ма колишніми борщівськими гімназистами.

Ще мушу сказати, що в Абезі був один барак (300 жінок), де були різні сектанти: свідки Єгови, хлисти, баптисти, а між ними найбільше російських старовірів (істинно православні). Що ми з ними мали клопоту! Вони не ходили в їдальню, не носили табірного одягу, і, що найгірше, не ходили раз у місяць в лазню. Нас заставляли носити їх на носилках, там роздягати, одежу брали в "пожарку", і більше їх не одягали. Самі вони добиралися до бараку напівголі, часто простуджувалися, хворіли. З їжі брали тільки хліб (це 300 грамів на день) і 210 грамів цукру на місяць, казали, що все решта - від диявола. Ми їм казали, що наша релігія говорить, що таке знущання над своїм здоров'ям - то великий гріх, а вони були переконані: чим більше вони страждають, то це Богу подобається більше.

А ще була між нами дочка білогвардійського генерала Семенова Олена. Ходила також у своїй одежі - шкіряна куртка і штани-галіфе. На жодну роботу не ходила, за що часто її відправляли в БУР. Була дуже а дуже гарна. Не витримала того знущання і кинулася на колючий дріт-огорожу. Поранив її в ногу охоронець. Пізніше забрали її від нас, казали, що в тюрму.

Згадую ще кілька епізодів табірного життя. Навпроти мене на верхніх нарах була одна жінка-ленінградка з дочкою. Кожного вечора вона розплітала дочці коси і довго їх чесала. Розказувала, що її чоловіка (був він головою райради) розстріляли (такий був вирок) тільки за те, що вижив у блокаднім Ленінграді. Їх відпустили, а його посмертно реабілітували.

Або ще. Вийшла якось я за перепусткою поза зону, пройшлася трохи. Коли чую крик і плач дитини. Оглянулася - бачу на східцях хатини стоїть дитинча, а до нього наближається вогонь. Біжу, схопила дитину і відбігаю подалі від вогню. Збіглися люди, погасили пожежу, а до мене підходить жінка, зміряла мене з голови до ніг, взяла дитину і навіть не подякувала, пішла... Цікаво, чи живе ще та дівчина, тепер, зрозуміло, жінка, чи пригадує, як її колись давно, вирвавши прямо з полум'я, врятувала життя українська жінка?

Літо в Абезі було дуже коротке. Ночі не буває. Сонце йде якось по кругу (нема ні сходу, ні заходу), десь на півгодини ховається за обрій і знову виходить. За той час трава виростає в ріст людини. Часто загорається. Спека буває більше 40 градусів. Це на Півночі! Ще одне чудо природи - північне сяйво. Восени. Не можливо описати словами - це треба бачити! На небі з'являються вогняні язички, вони скоро розпалюються і немовби запалюють небо! Та це триває недовго і рідко.

Був і випадок, коли в зоні матір, а на вишці - охоронцем - її син. Після кількох побачень не витримав і застрілився. А мати зійшла з розуму.

З мойого Борщівського району були в Абезі: Пуляк Олена з Гермаківки (померла вдома), Жмуд Ольга з Мушкатівки (подальша доля невідома), Козак Парасковія з Більча-Золотого (тяжко хвора, прикута до ліжка, живе в ріднім селі), Тихохід Зеновія з Гермаківки (живе десь на Східній Україні). З ними я найбільше спілкувалася, ділилася чим могла і допомагала. Найбільше ми дружили з уже згадуваною вище Марійкою Гаврилюк, моєю подругою з торговельки. Вона була засуджена раніше від мене, з нею ми зустрілися в Абезі. Вона художниця, і, щоб мене не посилали на роботу за зону, нарисувала невеличку картину нарядниці, і та влаштувала мене писарем.

Третьою в нас була Олена Ясіновська (тепер живе в Бучачі). З нею я познайомилася з перших днів мойого ув'язнення ще у Львові на Лонцького. Ми прибули етапом, нас навіть називали "гавриками", бо ми завжди разом. Чоловік її був на поселенні в Якутії. Я й тепер навідуюся до неї, як тільки випаде можливість. Вона хворіє. Спочатку нас поселили в бараки-землянки. Двоярусні нари, спали в одежі майже на дошках, взимку на стінах іній. Влітку нас перевели в інший ОЛП - де чоловіки побудували бараки, але далі з нарами. На ніч бараки закривали. Кожен в'язень мав свій номер, нашитий на спині. В рік можна було писати тільки 2 листи, носити тільки лагерний одяг. Правда, ми, українки, нашивали собі на тій чорній робі білий вишитий ковнірчик.

Крім них, ми ще дружили зі Славою Сенківською (проживає в Тернополі) і Марійкою Юрків із Теребовлі, Лесею Луценко з Києва (подальша доля невідома), Славою Бандурович з Івано-Франківська (подальша доля невідома).

Після смерті Сталіна, після страйків у Воркуті та інших таборах режим трохи полегшили, почали переглядати справи і звільняти політв'язнів - такі були вимоги страйкарів. До мене тоді на побачення приїхала моя мама, дозволялося бути з нею тільки дві години, а їхати треба 5 тисяч кілометрів. Через рік вона приїхала вдруге, бачилися вже 4 години. Мама тоді поїхала до мого чоловіка на Воркуту, взяла від нього заяву і мою, завезла в Москву, щоб мене перевели також у Воркутські табори, де ми могли б вже бачитися з чоловіком (він працював тоді на відкритті шахт за Воркутою на Холмер'ю).

1 листопада 1955 року мене викликають з речами, я подумала, що кудись повезуть. Дають двох конвоїрів, садять у вагон для зеків (закритий заґратований) і везуть у Воркуту. Там на другий день я випросила перепустку за зону і дістаюся до Дегтяренка, який працює з моїм чоловіком (раніше був суджений, а тепер жив із сім'єю в Воркуті, через нього я листувалася з чоловіком). Стукаю в двері - а мені у відповідь малі діти: ми нікого не знаємо і не впускаємо. Якимсь чином я зуміла їх переконати, хто я і попросити, щоб сказали батькові про мене, а той повідомить мого чоловіка. І так сталося. Чи варто описувати, якою була зустріч! Ми ж були одружені всього півтора місяця, заарештовані в тюрму на Лонцького у Львові, засуджені ОСО (особлива нарада в Москві). Його на 25, а мене на 10 літ. З нами по справі, яку організував мій чоловік "Тур", було всіх 9 чоловік. Нині нас лише двоє - Микола Дубас живе у Львові і я в Борщові. Чоловік мій помер 6 грудня 1994 року. Був хворий на цукровий діабет, 2 роки лежав паралізованим після інсульту, осліп, розрізняв лише день і ніч. З ним, тяжко хворим, я їздила ще в Америку, де жили дві дочки його брата Зенона, професора Гарвардського університету, думала, що там зможуть його вилікувати. Та дарма. Христина (старша донька) сказала: "Тето, на таку хворобу нема ліків, хоч би був він президентом чи міністром. Вона кілька разів була в Україні, брала також наших дітей Нусю, Богдана і Романа до себе в США, думала, що, може, хтось з них захоче залишитися там. Але ні. Всі вони в Україні. Хоч не мають роботи за спеціальністю, але не хочуть за кордон.

На Воркуті я зустріла нашого друга по справі Карпа Богдана. Він вже мав квиток, підроблений, на літак. Я хотіла йому "допомогти", просила не робити цього, адже вже переглядають справи і, можливо, йому також зменшать термін покарання, він поїде на Україну, бо там він дуже їй потрібен, багато справ ще чекає, на нього, а він мені у відповідь: "Не хочу пощади від ворога. А ще мене мучить, що ти, жінка, мусиш разом з нами тут бути, замість того, щоб на Україні виховувати дітей"... Він поїхав. Кілька років був на волі, десь у Золочеві чи Львові. Пізніше до нас дійшла звістка, що він під час втечі був поранений міліціонером у ногу, а тоді застрілився. Вічна йому пам'ять і всім, хто не хотів пощади від ворога!

1956 року в травні мене викликали на комісію. Це депутати Верховної Ради з Москви переглядали справи всіх політв'язнів і вирішували їхню долю: кому знімати міру покарання, кого реабілітувати. Питають мене: "Фамилия? Имя? Отчество? Статья?"... Я відповіла. Далі дивляться мою справу. І один другому каже: "Смотри, и в наше время есть еще Волконские и Трубецкие"... Стою горда така за свою Україну, нас порівнюють з декабристками, які йшли в Сибір за своїми чоловіками, значить, ми ще чогось варті! Знімають з мене судимість і кажуть їхати додому. "А мужа расстреляли?"- питають, "Ні,- кажу, - він в Холмер'ю, на відкритті нової шахти. Без нього я нікуди не поїду". Дали записку і сказали повідомити його, щоб також прийшов на комісію. Коли він довідався про це, сказав: "Нікуди я не піду. Це ще раз слідство, ще раз пропускай все через серце, ні, не піду!". Цілу ніч його вговорювала, просила від імені батьків, мовляв, вони вже старенькі і потребують нашої допомоги. Вже над ранком погодився. Зняли йому вирок до 10 років, зарахували заліки, і ми разом (я ще 2 місяці чекала на нього) поїхали додому на Україну...

Далі одному Богу відомо, що ми пережили. Нас не прописувати, не приймали на роботу...

Зараз займаюся громадською роботою. Очолюю районну організацію Спілки політв'язнів та репресованих. Одне лише бажання мене не полишає - щоби Україна стала українською, такою, про яку мріяли, за яку полягли наші побратими.

В 1955 році з Абезі почали масово звільняти малолітніх, хворих, іноземців. В Марійки закінчився термін ув'язнення, і вона поїхала на поселення (так було в її вироку). Олена просила, щоб її взяли на етап, думала, що буде близько з чоловіком. Про сина (а залишили його при арешті батьків півторарічним самого в колисці) вона нічого не знала, дуже переживала, весь час плакала і молилася (зараз він живе у США, має 2 синів і онуків в Україні).

У 1958 році Абезь як табір був розформований...