Свідчення злочинів.

Волинь. Українсько-польські конфлікти.

Свідчення, зібрані Я. Царуком. Володимир-Волинський район.

Приступа Анатолій Лукашович 1924 р.н.

Записано 9.02.1993 р. Володимир-Волинський.

Наша родина жила на хуторі Самотішшя, що належав до села Стенжаричі: батько Лукаш Приступа 1903 р. народження, мама Ганна і нас шестеро братів.
Коли до села наближалися польські підрозділи, люди з хутора тікали до лісу. Це сталося 20 липня 1943 р. Під вечір зі Стенжарич до обійстя під'їхали кілька підвід з поліційної бази, що була в Стенжаричах. Тато лежав тоді тяжко хворий, не зводився з ліжка, та й ми були ще малі, тож наша родина так і залишилася. Я неподалік пас корову з бичком. Зачувши постріли біля хати, заховався у рів. За якийсь час визирнув і побачив поляка з вилами. Впав на дно рову, затулив руками голову та й лежу, чекаючи удару вилами. Але поляк мене напевно не помітив, він погнав корову з бичком. Семирічний Льоня тікав у поле поміж полукіпків жита. За ним стріляли, але йому вдалося заховатися у мак. Шестирічний Женік заховався на полі в картоплинні. Коли бандити від'їхали, ми троє наблизилися до хати. Я побачив, що стіна вище вікна забризкана кров'ю, кривава доріжка веде до льоху. У ньому ми знайшли мертвих батьків і трьох братів. Льоня і Женік розповіли, що встигли побачити.

Поляки зайшли до хати, витягли хворого тата на подвір'я, сперли до стіни й били прикладами в голову, груди, в живіт, били й лежачого. Маму із шестимісячним Іванком на руках поставили до стіни поряд з конаючим татком і вистрелили в голову. Іванко, ударившись до землі, заплакав, його також застрелили. 12-річному сину Федору тут же, під хатою, розтрощили голову обухом сокири. Вітик мав 2,5 років. Його лезом сокири розрубали від плеча до грудей. Він спочатку стогнав, потім замовк. Поляки довго нишпорили по господарці, вантажили на підводи наше майно.

З хати й клуні усе майно було забране. У сусідів убито ще трьох жінок. Нікого з мешканців довкола не було. Більше йти не було куди, й ми пішли до тітки Марії, маминої сестри. Вона була одружена з поляком Джигалом з хутора Ніпчики, а жили вони тоді у Стенжаричах, біля школи, в якій була розміщена польська поліція. Вже біля їх хати нас побачили й схопили. Погнали до школи. Першим над ямою поставили Льоню, але дядько Джигало вчасно встиг нас забрати. Того дня поляки вбили ще кількох людей. Близько місяця ми жили в тітки, разом із її двома синами. Коли в Стенжаричах ліквідували поліцію, тітка разом з рештою польських родин виїхала. Сказала: «Ви укранці, залишайтеся жити на своїй землі». Нас забрав батьків брат Іван. Так ми троє залишилися живими, тепер мешкаємо у Володимирі.