Свідчення злочинів.

Волинь. Українсько-польські конфлікти.

Свідчення, зібрані Я. Царуком. Володимир-Волинський район.

Лідія Карпівна Големб.

Записано 3.01.1992 р. у Володимирі-Волинському.

Польська банда налетіла на наше село Охнівку вже вкотре, десь біля півночі. Наш сусід, Йосип Мокрицький був смертельно поранений у живіт розривною кулею. Його дружина вилізла зі сховку і сиділа поруч з ним на снігу. 19-річного Віктора Татарчука порубали сокирою. У їх хаті убили жінку Надю з двома маленькими діточками, двох бабусь і двох хлопців.

Налетіли й до нашої хати, прикладами повибивали вікна. Мій синочок мав 2,5 роки, плакав, аж захлинався. Тримала його на руках. Однорічна донечка Галя лежала в колисці. Як зайшли поляки, хотіли вже від порога стріляти, але я закричала «Я єстем полька!». Ледве впросила. Знайшла довідку, що замужем за поляком і вінчана в костелі. З хати не випускали, все шукали чоловіків. Знайомий поляк Карий, що був серед нападників, запряг наші коні в сани, поїхала до свекрів, що жили під самим Білином, у колонії Калінувка.

Усю дорогу мусіла показувати ту довідку та пояснювати, куди їду. Якби не Карий, який нас супроводжував, не лишились би живі. А вже вночі бандити прийшли до свекрів. Не зважаючи на те, що вони поляки, вимагали віддати мене на розтерзання. Був передранковий туман, і моя свекруха шепнула: «Дзєцко моє, уцєкай. Та банда цєбє забіє, і дзєці твоє - внукі моє». Свекруха спорядила сани, прив'язала до них корову. На руках Галя, не вбрана, в одне одіяльце загорнута. На санях синок. Туман прикрив. Дісталися до Володимира, потім у село Зарічне. Так і лишилися живими.